You can read this article in English here.
Українська письменниця та кураторка Катерина Яковленко спирається на свій досвід та творчу практику дослідження впливу війни, зібравши деякі ідеї з Форуму культурної мобільності On the Move 2026, який проходив у Скоп’є, Північна Македонія, з 20 по 30 квітня.
Так, мені пощастило. Мої батьки живі, хоч і живуть на окупованій Росією території. Мені вдалося відбудувати власне житло, попри те, що воно було безапеляційно і повністю знищене внаслідок російського вторгнення. Власне, мені пощастило лишитися живою, попри те, що коли я евакуйовувалася (а точніше сказати — тікала) з міста, де жила, його обстрілювали з повітря. У 2022 році я думала, що не зможу більше витримати звук літаків та гелікоптерів. Але час минув.
Того ж року, у травні, я мала можливість читати лекцію в Любляні про українське мистецтво. Я питала багатьох колег про їхній досвід війни, і більшість із них говорили про те, що їм пощастило, адже війна тривала лише чотири дні. Для мене війна триває з 2014 року. Більше десяти років у війні, більше десяти років неможливості бачити рідні місця, які наразі недоступні. І саме тому для мене, як для вихідця зі сходу, а також для вихідців із Криму, існує непереборна різниця між тим, як швидко війну почали називати війною і скільки років пішло на те, щоб придумати механізм допомоги Україні. Для мене у 2022 році війна тривала вже вісім років — вісім років я чекала на допомогу. Усі ці вісім років я мала всім доводити, що це не локальний конфлікт і не якесь там непорозуміння — це реальна війна.
Тоді, у Любляні 2022 року, мене вразило інше: люди, з якими я говорила, казали, що за першої нагоди повернулися додому, адже відчували потребу змінювати і розвивати своє суспільство, будувати демократію та інституції культури. І мені пощастило теж — я також можу повернутися до власної країни, хоч і не до власного міста, маю змогу відновити власне житло і почати життя знову, співіснуючи з травмою втрати. Я можу бачити знайомих, брати участь у культурному житті, бути його частиною, хоча часом буває непросто — постійні обстріли, відсутність електрики та багато іншого ускладнює ці процеси.
Сьогодні, у 2026-му, я відчуваю, що, мабуть, не часто дякувала людям, які опинялися поруч. Але, напевно, й тому, що часто я не просила про допомогу. Бо я народилася у вугільному регіоні в родині, що належить до робочого класу, — і саме тому розумію, що лише якість моєї роботи говорить за мене.
У 2026 році я також щаслива. Щаслива бути жінкою. Адже якби я народилася чоловіком, то навряд чи змогла б відвідати On the Move Cultural Mobility Forum 2026, що цьогоріч відбувся у Скоп’є, — я б не змогла отримати дозвіл від держави Україна як військовозобов’язана. Так само, як у перший день стало відомо, що попри 15 заповнених документів, кілька тижнів роботи і вкладені гроші в оренду житла та квитки, український куратор і критик, співкуратор Національного павільйону України на Венеційській бієнале 2022 Борис Філоненко не може відвідати цьогорічну подію у Венеції — він отримав відмову у зв’язку з новими регуляційними правилами.
Цьогорічна конференція On the Move Cultural Mobility Forum 2026 була присвячена темі мобільності та справедливості й містила надзвичайно багато важливих інсайтів. Я поділюся лише кількома з них.
Мій текст побудований на результатах кількох бесід, зокрема Safe Havens: Artist Residencies in Turbulent Times, а також приватних розмовах із Theresa Ridder (SWAN Emergency residencies), Maik Müller (Martin Roth-Initiative) та Abdullah AlKafri (Ettijahat).
Що таке Emergency Residencies: досвід Терези Ріддер
Я добре пам’ятаю перший день вторгнення. Тоді я опинилася вдома в Ірпені і, прокинувшись, зрозуміла, що не зможу покинути місто: я не мала машини і фактично не могла піти з нього пішки. Так, випивши свою ранкову каву, вирішила, що лишуся, що б не було. Того ж дня підірвали всі мости, тож вибратися стало ще складніше.
Того дня Тереза Ріддер також пила ранкову каву. Як вона каже, дізнавшись про вторгнення, вони з партнером не могли дати раду своїм думкам і пішли на прогулянку, а потім за кавою народилася ідея для Emergency Residency. Тереза Ріддер — художниця. І в таких випадках я завжди питаю, чому художниця вирішила поділитися своїм простором з іншими. Адже це справді надихає. Вона каже, що рішення прийшло природним чином, адже на той час вони вже були хостами. Ідея згодом почала розростатися і через спілкування з іншими резиденціями утворилася спільнота тих, хто хотів допомогти. На початку вона зібрала більше двадцяти організацій, які хотіли допомогти, — і це було безпрецедентно. Вони говорили один з одним щодня, аби зрозуміти, як це мало б виглядати.
Тереза Ріддер наполягає на тому, що Emergency Residencies суттєво відрізняються від звичайних резиденцій. Вона описує їх як відповідь на ситуації, у яких митці та культурні працівники змушені терміново залишати свої країни через війну, переслідування або загрозу безпеці. Такі резиденції не були задумані як довгострокові програми з чітко визначеною дослідницькою або виробничою метою — вони радше стають інструментами негайної підтримки і створення умов, у яких людина може відновити базове відчуття стабільності.
Ріддер зазначає, що запуск таких резиденцій відбувався в умовах обмеженого часу для підготовки та ухвалення рішень. Багато процесів доводилося організовувати паралельно: пошук житла, юридична підтримка, фінансування, а також комунікація з самими учасниками, які часто перебували у нестабільних або небезпечних умовах. Вона наголошує, що через це стандартні процедури відбору та планування були суттєво змінені або спрощені. Водночас вона говорить про те, що Emergency Residencies не мають єдиної сталої моделі. За її словами, кожен випадок вимагав окремого підходу залежно від ситуації конкретної людини — як щодо тривалості перебування, так і щодо формату підтримки. У деяких випадках резиденція могла виглядати як короткостроковий прихисток, в інших — як більш тривала інтеграція у новий професійний контекст. Вона підкреслює, що саме ця варіативність стала однією з ключових характеристик програми.
Я питаю Терезу про те, чи доводилося вирішувати питання, пов’язані, наприклад, з людьми з інвалідністю. Вона каже, що таких випадків не було, але були жінки з дітьми.
Причина, чому я про це питаю окремо, проста: великий відсоток людей з інвалідністю має невидиму інвалідність. Наприклад, у 2022 році я зробила операцію на очі, яку довго відкладала, бо думала: у випадку евакуації або життя в лісі я не зможу знайти необхідні лінзи чи лікувати інші пов’язані з цим захворювання. Страх неможливості подбати про себе самій зробив мене сміливішою. Я маю досвід роботи з митцями з інвалідністю, описую їхнє мистецтво і знаю, що часто це речі, про які не говорять. Але я мусила запитати.
Розмірковуючи про досвід таких «швидких» резиденцій, я міркую про їхню ексклюзивність та інклюзивність, про місце сталості в їхній структурі. Думаю, часто проблема і критика виникають тоді, коли постає питання життя після подібних резиденцій: чи готові резиденції з більш тривалою перспективою планування, орієнтовані на створення творів або професійну роботу, бути більш відкритими для тих, хто опиняється у війні? Чи готові вони не лише звертати увагу на тих, хто поруч, а й шукати тих, хто говорить із більш складних обставин та контекстів?
Гостинність та піклування
сценаристом і режисером якого став сенегальський режисер Усман Сембен. Це його режисерський дебют. Фільм заснований на оповіданні зі збірки Сембена 1962 року «Вольтек», яке, своєю чергою, було натхнене реальним випадком. Це «класичний фільм», що несправедливо перебуває поза канонами кіно. Це історія про те, як французька заможна родина «запрошує» додому сенегальську жінку Діуану, — бо та, на відміну від інших, «не вимагає агресивно роботи», — і вона зрештою стає їхньою хатньою робітницею. Вони забороняють їй одягатися так, як вона хоче, контролюють усе її життя, доводячи до самогубства.
Це дуже багатошарова розмова, яку варто вести в контексті глибших історичних речей. Але я зверну увагу на одну деталь: мадам, що запросила жінку до себе і дала їй роботу, мала власні уявлення про те, якою має бути допомога і якою має бути Діуана. Мадам говорила, що вона гостинна, але насправді лише користувалася послугами молодої дівчини.
Гостинність — це справді виклик, бо вона потребує роботи, часто невидимої. Справжня гостинність — це не лише про щирість, це про піклування і здатність чути, не нав’язуючи.
Говорячи про гостинність, Тереза Ріддер підкреслює, що в контексті Emergency Residencies це поняття виходить за межі символічного або інституційного жесту. За її словами, йдеться про конкретні практики підтримки, які включають не лише надання житла чи фінансової допомоги, а й щоденну взаємодію з учасниками. Вона зазначає, що в багатьох випадках організатори брали на себе ролі, які виходять за межі їхньої професійної функції. Часто йшлося про базові речі: орієнтацію в новому місті, доступ до медичних послуг, допомогу з документами або психологічну підтримку. Ріддер говорить, що ці аспекти не завжди були передбачені на початку, але ставали очевидними в процесі роботи з конкретними людьми.
Водночас вона підкреслює, що така форма піклування вимагає від організацій значних ресурсів і часу. За її словами, це створювало додаткове навантаження на команди, які не завжди були до цього готові. Вона також зазначає, що межа між професійною та особистою взаємодією часто розмивалася, і це ставило перед організаторами питання про те, як довго і в якому обсязі вони можуть підтримувати такий рівень залученості. Та попри ці складнощі, саме практики гостинності ставали визначальними для досвіду учасників. Вона говорить про те, що в багатьох випадках важливим було не лише отримання ресурсів, а й відчуття, що про людину дбають у конкретний момент.
Одне з важливих питань, які ми обговорили, — ментальне здоров’я та психологічна допомога, що важливі для обох сторін: адже не лише ті, хто зіткнувся з війною, потребують підтримки. Вміння розпізнати, що комусь потрібна допомога, — це також важлива риса і навичка, якої навчилися шведські хости.
Ріддер розповідає і про власний досвід хоста: наразі вона товаришує і співпрацює з українською художницею. Нещодавно вони зробили спільну роботу й представили її на виставці в Каїрі. Вона також додає, що вплив подібного досвіду на шведське суспільство загалом складно оцінити — бо це культурний обмін, який точно допомагає розширити межі власних уявлень, і не лише про мистецтво.
Емігрант чи гість? Або що трапляється після резиденцій
Важливе питання — ким є та людина, що опиняється на Emergency Residency: чи вона митець, який повернеться додому і лише на короткий час перебуває у безпеці, чи цей досвід є лише першою сходинкою на шляху до міграції.
Досвід України в цьому сенсі також неоднорідний, і я розрізняю досвіди біженства та переміщення. Наприклад, моя подруга з Донеччини просила прихистку у 2015 році в Чехії — тоді її рідне місто Мар’їнка обстрілювали постійно, зараз його і зовсім немає на карті. Тоді, перебуваючи на дев’ятому місяці вагітності, вона вирішила покинути Україну і народила дитину в таборі для біженців. Це прекрасна дівчинка, інтегрована в чеське суспільство, а їхня родина тепер має чеське громадянство. Досвід тих, хто виїхав з 2022 року, — інакший: усі вони користувалися тимчасовим прихистком. Деякі професіонали зі сфери культури вже були на той момент за кордоном. Але переважна більшість із них зберігає громадянство.
Існує безліч історій, які описують різні досвіди міграції, біженства та переміщення. Лише деякі з них представлені через візуальні образи у мистецтві та кіно — але чи справді вони можуть повною мірою передати тягар подібного життєвого шляху, сповненого невизначеності та болю? Резиденції не позбавляють цього болю — вони надають простір, у якому хоча б трохи можна перепочити й подивитися на власне життя.
Тереза Ріддер говорить про те, що Emergency Residencies від початку не передбачають чітко визначеного «після», і саме це створює напруження між тимчасовістю та необхідністю довшого перебування. За її словами, учасники приїжджають у ситуації терміновості, але з часом постає питання подальшого статусу — чи це коротка пауза, чи початок більш тривалої міграції. Вона підкреслює, що програма не завжди має інструменти, щоб супроводжувати цей перехід. Майк Мюллер описує подібну ситуацію в межах Martin Roth-Initiative, зазначаючи, що резиденція часто стає лише одним етапом у довшому процесі переміщення. За його словами, після завершення програми учасники змушені самостійно вирішувати питання подальшого перебування — залежно від можливостей знайти інші програми, роботу або правові підстави для легального залишення. Він підкреслює, що інституції не завжди можуть забезпечити безперервність підтримки. Переважна більшість питань лежить у правовому та законодавчому полі, яке в кожній країні регулюється окремими правилами.
Абдулла Аль-Кафрі звертає увагу на те, що самі учасники не завжди ідентифікують себе як «гостей». За його словами, досвід вимушеного переміщення та біженства змінює цю рамку, і тимчасове перебування може швидко перетворитися на більш стабільну, але невизначену ситуацію, сповнену постійних турбот про повсякдення та власне життя. Він говорить про те, щоця невизначеність впливає як на особистий стан людей, так і на їхню можливість продовжувати професійну діяльність. І це — те, що об’єднує мігрантів з усього світу. Можливість жити гідне життя часом здається неможливою.
Бюрократія та візи
У 2006 році український митець Микола Рідний зробив перформанс “Лежи та чекай” — він зробив це через те, що очікування на візи, навіть для митців, або ж особливо для митців, було надзвичайно важким і складним процесом. Безвізовий режим між Україною та ЄС діє лише з 11 червня 2017 року; до цього українці мали проходити всі можливі й неможливі бюрократичні процедури. Безвіз також дався нелегко: його могло б не бути, якби при владі лишився проросійський президент Віктор Янукович. Та через революцію Гідності, що стала можливою у 2013 році, і повалення його режиму країна почала швидше рухатися в бік євроінтеграції. Це був третій рік війни, дуже багато трагедій сталося на фронті.
Тереза Ріддер підкреслює, що бюрократичні процедури залишаються одним із найскладніших аспектів організації Emergency Residencies. За її словами, навіть у ситуаціях терміновості процес отримання віз, дозволів на перебування та інших документів не завжди можна пришвидшити. Вона зазначає, що організатори часто змушені працювати в умовах невизначеності, коли рішення державних інституцій затягуються або змінюються. З її досвіду, можливість створити подібні резиденції для українців була пов’язана зі спрощеною візовою системою, а також швидкою реакцією держав ЄС на агресію Росії. Тоді вони отримали фінансування на підтримку — і підтримували не лише українців: невелика частина коштів була спрямована на дисидентів з Росії та Білорусі. Та через кілька років фінансування припинилося, і тепер уявити подібну ініціативу складно. Так само неможливо уявити подібну швидку реакцію для представників інших країн — наприклад, для митців з Палестини, які не мають можливості отримати візи і покинути Газу.
Майк Мюллер говорить про те, що тема релокації митців є однією з найважливіших. У межах Martin Roth-Initiative ці питання потребують окремої інфраструктури підтримки. За його словами, робота з документами включає постійну комунікацію з консульствами, міграційними службами та іншими установами, і навіть за наявності досвіду цей процес залишається непередбачуваним.
Бюрократія впливає не лише на можливість виїзду, а й на подальше перебування учасників у приймаючих країнах. Обмеження, пов’язані з типом візи або дозволу, можуть визначати доступ до роботи, пересування чи соціальних послуг. Затримки або відмови можуть впливати на можливість участі в програмі або змінювати її часові рамки. Усі ці чинники безпосередньо впливають на умови, в яких люди продовжують свою діяльність під час і після резиденції.
Резиденції для тих, хто не може приїхати
Більшість моїх розмов відбувалася довкола резиденцій у країні перебування. Однак чи лише ті, хто виїхав, потребують допомоги — чи лише вони у біді?
З війною моє уявлення про тих, хто потребує допомоги, розширилося і включає, зокрема, митців, що стали військовими. Військову справу вони не обирали за покликом власного серця, а тому важливим кроком для збереження їх у середовищі була б підтримка їхньої діяльності різними способами. Те саме стосується ветеранів, однак тут потрібна більш продумана інституційна підтримка, що включатиме різні рівні інтеграції та повернення людей до суспільства, до якого вони належали. Часто люди з-за кордону оминають військову тему й мотивують це бажанням вкладати у гуманітарні потреби. Але хіба повернення митців із кризових станів не є такою підтримкою?
Майк Мюллер зазначає, що в межах Martin Roth-Initiative ще донедавна не можна було уявити підтримку поза темою виключно релокації. Але тепер питання підтримки тих, хто не може фізично залишити країну, постало як окремий виклик. За його словами, існуючі формати резиденцій спочатку були орієнтовані на мобільність, однак у багатьох випадках вона ставала неможливою через безпекові, політичні або бюрократичні обмеження. Він говорить про спроби адаптувати програму — зокрема через дистанційні формати або підтримку локальної діяльності, — але підкреслює, що ці рішення не є повноцінною заміною фізичної присутності. Наприклад, своєрідним «пілотним» проєктом стала феміністична ініціатива для художниць з України, частина якої пройшла онлайн. Я запитала, чи можна було б зробити подібну програму для жінок-професіоналок з Афганістану, однак відповідь на це питання значно складніша за просте «так» чи «ні», адже впирається у дуже багато чинників — і найперше безпековий.
Абдулла Аль-Кафрі описує подібний досвід у роботі Ettijahat, звертаючи увагу на необхідність підтримувати тих, хто залишається в країні, попри ризики. За його словами, це вимагає інших підходів до організації програм — зокрема більшої уваги до безпеки та контексту, у якому працюють учасники. Він підкреслює, що дистанційна взаємодія має свої обмеження, особливо коли йдеться про доступ до ресурсів або можливість повноцінної участі у професійних мережах. Проєкт співпраці митців із діаспори та тих, хто залишився в Сирії, лише починається, а відтак досить складно уявити його результати. Я дивлюся на цей проєкт з надією, але й розумію можливі ризики і виклики, що виникнуть. Адже подібні розмови точаться і щодо ситуації українських культурних діячів — тих, що опинилися в міграції, і тих, хто лишився вдома. Часто розмова починається складно, але її важливість у тому, що вона не припиняється. Маючи власну динаміку, вона продовжується — а це означає, що продовжуються зв’язки між тими, хто виїхав, і тими, хто лишився; тримаються зв’язки середовищ.
Майк Мюллер говорить про те, що програми на кшталт Martin Roth-Initiative зосереджені на підтримці людей, які перебувають поза межами своїх країн, — однак це ставить питання про баланс між зовнішньою та внутрішньою підтримкою. За його словами, інституції, що працюють у міжнародному контексті, мають більше можливостей для забезпечення ресурсів за кордоном, але це не завжди відповідає потребам тих, хто залишається всередині країни. Він підкреслює, що ці два виміри не завжди можна поєднати в межах однієї програми. Martin Roth-Initiative діє разом із партнерами в регіонах — і саме так може допомагати там, де релокація до Німеччини виглядає ускладненою.
Абдулла Аль-Кафрі звертає увагу на необхідність працювати одночасно з різними групами — як із тими, хто виїхав, так і з тими, хто залишився. За його словами, це означає створення паралельних структур підтримки, які враховують різні умови та обмеження. Він також говорить про те, що досвід мігрантів і тих, хто перебуває в країні, часто відрізняється, і це впливає на їхні можливості брати участь у культурному процесі.
Обидва співрозмовники підкреслюють, що питання структури не зводиться лише до географії, а пов’язане з доступом до ресурсів, мереж і можливостей для роботи. Вони зазначають, що підтримка ззовні не завжди може компенсувати втрату локального контексту, тоді як підтримка всередині країни обмежена іншими чинниками.
Під час конференції часто звучало питання, як залишатися ґейткіперами і шукати тих, хто справді перебуває на маргінесі. Я думаю, часто це питання сміливості — сміливості наважуватися на складні речі, іти туди, де здається немає світла. Те, що робить Абдулла Аль-Кафрі для сирійської спільноти, — це саме такий формат роботи.
Збереження голосу як виклик
Абдулла Аль-Кафрі говорить про те, що переміщення впливає не лише на умови роботи, а й на можливість зберігати власний політичний голос. За його словами, перебування в іншому контексті може змінювати способи висловлювання або обмежувати їх — залежно від умов, у яких опиняється людина. Він підкреслює, що це не завжди очевидно на початку, але стає відчутним у процесі тривалішого перебування за межами країни. Він зазначає, що існує ризик поступової втрати зв’язку з контекстом, у якому цей голос формувався. За його словами, це пов’язано як із фізичною віддаленістю, так і з необхідністю адаптації до нових умов. Ця адаптація може впливати на теми, мову або форми висловлювання, які стають можливими або прийнятними в суспільстві.
Аль-Кафрі підкреслює, що це питання не має однозначного вирішення і залежить від конкретних обставин кожної людини. Для деяких учасників переміщення відкриває нові можливості для висловлювання, тоді як для інших воно пов’язане з відчуттям обмеження. У цьому контексті, за його словами, важливо враховувати, як саме умови перебування впливають на можливість зберегти і розвивати власний голос.
Для мене це одне з найбільш надихаючих і важливих питань. Я розумію, що часто в Україні мені не вистачає знання про інші голоси. Виходом стають книжки, фільми, журналістські матеріали. Та тут виникає ще одне важливе питання, яке підняв Абдулла Аль-Кафрі під час розмови, — переклад. Переклад можна трактувати буквально, а можна розширювати до онтологічних проблем: хто має право на читання та інтерпретацію історії. Переклад важливий, бо дещо неможливо перекласти дослівно, але можна передати точне значення. Бо часто ці речі вбудовані в саме тіло та структуру суспільств, що перебувають у війні.
“Розділений досвід”: обмін — це коли я щось можу навчитися у вас, але і я чомусь можу навчити інших
У розмовах про міграцію та справедливість під час війни вже порушено багато ключових питань світовими мислителями. Одне з них — чиї життя оплакують — підняла дослідниця гендерної теорії і феміністка Джудіт Батлер. Відповідь на це питання постійно стирається об нові досвіди, тож її потрібно винаходити знову.
Я часто думаю про фразу «розділений досвід»: хто справді може розділити досвід і чи буде це до снаги іншим людям (див., наприклад, твір боснійської ромської художниці Сельми Сельман “Ви не маєте жодного уявлення”)? Наприклад, чим можу поділитися я з іншими? Чи можу я поділитися своєю стійкістю, про яку так часто пишуть, говорячи про опір українців? Я залюбки це зробила б, але боюся, що вона ґрунтується на багатьох речах — як-от страх, невизначеність і невпевненість у завтрашньому дні. Водночас у мене багато любові — любові і вдячності до країни і тих, хто мене береже. Те, чим я можу поділитися, — це практичні речі: як буквально починати життя з нуля — наприклад купувати собі базовий комплект спідньої білизни, бо всі твої речі згоріли разом із нерухомістю; як тримати посмішку на публічних подіях, коли читаєш про загибель людей; як тримати в серці свій дім, бо більше немає з ним зв’язку. Я можу поділитися тим, як, наприклад, складати графік роботи, коли немає світла до двадцяти годин, або розказати про базові речі, які мають бути з людиною завжди, — кровоспинні серветки, турнікет, медикаменти; можу також розказати, як зібрати тривожний рюкзак. До цього списку можна додати й інше, описане в мистецькій роботі Павла Ковача мол., художника і нині військового, чия робота полягає у сповіщенні родичів про загибель: як робили чорнило з попелу, як стерти пляму крові, як стерти ім’я з каменю.
Але вся правда в тому, що наші знання і мій досвід розвіються тоді, коли настане нове горе і люди самостійно та інтуїтивно вирішуватимуть свої проблеми, думаючи, що вони одні в цьому світі. Бо горе робить нас самотніми. Тому, напевно, не можна розділити втрату на двох, і спробувати зрозуміти також буде складно. Але можна почати розмову, зробити перший крок.
Завершити свій есей я хотіла б тим, що було упущено, — ця тема також звучала зі сцени. Щодо допомоги біженцям та мігрантам: ніхто не знає, хто стоїть перед людиною, якщо не почати щиру розмову. Ця розмова важлива ще й тому, що вона руйнує наші стереотипи — не лише про біженство, а й про національності, звички, культуру людини. Невігластво — те, що заважає нам приймати і бачити інших. Свобода і демократія не є даністю, що не потребує постійного збереження, — навпаки, це речі, які треба оберігати, щоб не втратити.
На кількох розмовах прозвучало, що люди — це ресурс, коли ресурсів немає. Але, перебуваючи у війні, я можу з гіркотою сказати: і люди мають здатність закінчуватися — люди помирають. Тож мій головний висновок — зберегти людське життя. Цінність людського життя і далі залишається однією з головних цінностей. Бо хто буде тут замість нас, після нас, коли нас не стане? Ми, в певному сенсі, культурні діячі, митці, письменники, які розповідають історії інших і дають можливість говорити тим, кого не чути.
Катерина Яковленко — письменниця та кураторка з України, яка досліджує вплив війни на мистецтво та пам’ять. Маючи журналістський та дослідницький досвід у своїй практиці, вона перетворює архівні та документальні матеріали про війну на виставки, документальні есе та лібрето, що пропонують нові перспективи розуміння травматичного досвіду війни. Серед її публікацій — “Напередодні війни, що триває, або Ті, хто бачив смерть” (2025), “Донбас як метафора” (2026). Вона є співкураторкою української частини проєкту Secondary Archive. Наразі вона є головною редакторкою сайту та соцмереж Суспільне Культура.