You can read this article in English here.
Ця стаття була написана за підсумками заходу Future Hospitalities, організованого учасником програми On the Move DutchCulture | TransArtists в Амстердамі, Нідерланди. Вони докладають постійних зусиль, спрямованих на підтримку українських культурних професіоналів та організацій за допомогою індивідуальних програм візитів для діячів зі сфери захисту спадщини, культурної політики, регіональних музеїв або мистецьких резиденцій.
On the Move доручив молодій мистецтвознавиці, незалежній кураторці та дослідниці Алі Сєгал написати статтю в блозі українською та англійською мовами за результатами Форуму культурної мобільності 2025 року. Мета — поділитися своїми роздумами та висновками з молодими та перспективними українськими митцями та професіоналами у сфері культури, а також підтримати або започаткувати зв’язки та обміни з наступним поколінням творчих людей, на яких вплинула війна.
On the Move — це платформа для митців та фахівців у сфері культури, яка надає ресурси та консультації для виходу на міжнародний рівень. Щороку вони проводять Форум культурної мобільності для колективного дослідження міжнародних тенденцій мистецької та культурної мобільності. Попередні форуми торкалися тем цифрової мобільності, екологічної стійкості та геополітичної нерівності. Цьогоріч уже четвертий форум має на меті дослідити та переосмислити досвід міжнародної мобільності для митців та діячів культури, початок практики яких припав на кризу COVID-19.
Фокус цьогорічного форуму спрямований на тих професіоналів, рання кар’єра яких припала на онлайн-навчання, віртуальні стажування та неможливість подорожувати через карантинні обмеження. Моєю метою в цьому блозі було дослідити, як досвід учасників конференції може бути застосований молодим поколінням українських митців, мисткинь та культурних працівників.
Моя власна кураторська та дослідницька практика розпочалася шість років тому, за рік до початку пандемії. Тоді, після перших реалізованих проєктів, я вирішила отримати академічну освіту в галузі мистецтвознавства. Проте для мене і моїх однокурсників можливість відвідувати заняття очно закінчилася після першого семестру. Окрім низки перепон, які дає онлайн-навчання, його дистанційність дозволила мені почати працювати в Одеському художньому музеї, де ми намагалися поєднувати культурне дозвілля із карантинними обмеженнями. На початку 2022 року світ почав оговтуватися від пандемії, відновлюючи попередній плин життя, проте для України 2022 рік подарував досвід, після якого ми почали згадувати карантинні часи як останні стабільні та щасливі. Війна, розпочата Росією проти України у 2014 році і яка перейшла у повномасштабну фазу в 2022 році, вплинула на українців в усіх сферах життя. Багато моїх співвітчизників втратили дім, рідних, здоров’я або життя. Багато наших друзів, у тому числі з мистецької спільноти, взяли до рук зброю та захищають нас від російської агресії на полі бою. Одночасно з цим, ми продовжуємо працювати, відкривати виставки, видавати книги, навчатися (що, у моєму випадку, триває онлайн уже п’ятий рік) та обмінюватися досвідом з колегами з інших країн.
Програми мистецької освіти та управління культурою: впровадження інтернаціоналізації практик
Перша панель форуму була присвячена міжнародним програмам у навчальних закладах. Спікерами стали Паоло Монтемурро, засновник Materahub — організації, що займається підтримкою культурного та креативного сектору в Італії, та Апараджита Дутта, керівниця відділу міжнародних зв’язків Університету мистецтв у Гаазі, Нідерланди. Модерувала розмову докторка Деа Відовіч.
Пані Апараджита почала розмову зі слів про те, що процес створення мистецтва є у своїй природі інтернаціональним. З початку 2010-х років Королівська академія мистецтв з 80% студентів з Нідерландів і лише однією англомовною програмою перейшла до 70% студентів з-за кордону. Цей вектор на інтернаціоналізацію супроводжувався професіоналізацією персоналу, програмами мобільності (як з надсиланням своїх студентів у інші країни, так і прийомом іноземців до свого ВНЗ), а також вимогою до учасників програм привносити набутий досвід у власний контекст.
Паоло Монтемурро також говорить про важливість для студентів зрозуміти, яка саме мобільність буде підходити їм у конкретний період кар’єри та що саме вони привезуть додому (на відміну від концентрації виключно на досвіді, який відбувається під час мобільності). Зі мною зрезонували також слова пана Паоло про те, що досвід мобільності іноді може викликати фрустрацію: ти їдеш у чудове місце, бачиш яскраві практики та інституції, проте не маєш змоги привезти ці досвіди додому. Це те, з чим я стикалася після відвідування програм професійних візитів у Францію, Німеччину, Данію та Нідерланди: багато процесів, які були початі в цих країнах 50–80 років тому, були неможливі в Україні у складі СРСР; більшість програм, які сьогодні реалізуються у Західній Європі, визначені економічним становищем колишніх імперій, а не колишніх колоній. Перебування в цьому контрасті досвідів дійсно викликає фрустрацію, проте також підштовхує до запозичення досвіду, переосмислення персонального та інституційного планування, а також дає простір для обміну і критики західних інституцій. Паоло також зазначив, що для їхньої організації важливо, щоб досвід мобільності був корисним не лише людині, яка подорожує, а й приймаючій інституції, якщо вона відкрита до нового досвіду.
Цю тему продовжила пані Апараджита: вона розглядає інтернаціоналізацію не лише як досвід переміщення, а й як досвід комунікації. Коли ми представляємо власну практику іноземцю, навіть перебуваючи у рідному місті, ми стикаємося з міжнародним досвідом. Саме ця взаємодія через альтернативний досвід і перспективу може надавати нашим практикам нового прочитання і глибини. Мистецька та культурна освіта, згідно зі словами Апараджити, залишається глибоко привілейованою сферою. З 4000 заявок, які надходять в їхню інституцію, лише 600 проходять відбір. Вона також підкреслила невідповідність відбору студентів в інституціях, які одночасно прагнуть приймати найкращих з найкращих, але також бути доступними та інклюзивними. Апараджита не бачить, щоб ця система воліла змінюватися та налагоджувати дисонанс між цими прагненнями. На думку Паоло Монтемурро, програми мобільності стають більш доступними завдяки їхньому висвітленню, додатковим можливостям фінансування для учасників з особливими потребами, а також відкритістю до таких аплікацій всередині інституцій. Президентка On the Move Бояна Паневська також додала, що можливості мобільності та навчання у ВНЗ (зокрема вартість навчання) різняться для студентів з Європи, країн-членів Європейського Союзу та студентів, які приїздять з-за меж Європи.
Повертаючись до українського контексту, маємо зробити декілька важливих ремарок. Для багатьох українських студентів програми мобільності стали у 2022 році можливістю втекти від війни, але продовжувати свій професійний шлях. Дехто з них вирішив залишитися в країні резиденції через неможливість повернутися в небезпечний регіон України, хтось прийняв рішення повернутися і продовжити становлення кар’єри вдома. Проте також я хотіла б звернути увагу на ту категорію студентів, які сьогодні не мають змоги виїхати за кордон: військовозобов’язані та чинні військовослужбовці (здебільшого чоловіки, проте також і жінки). Для цієї категорії студентів або абітурієнтів можливості, які пропонує Європа, часто недоступні. Можливості українських університетів приймати на навчання студентів за обміном також нині обмежені через безпекові умови. Водночас українська спільнота адаптується до умов сьогодення та продовжує свій розвиток. Тож програми навчання, які дозволяють розширити власну практику та дати поштовх професійному розвитку, можуть стати гарною альтернативою для тих, хто хоче розвиватися у цьому напрямку.
Перехід до міжнародної екосистеми мистецтва та культури: переглянуті мотивації та виклики
Друга панель форуму охопила період становлення молодих професіоналів після завершення освіти, а також питання конкурентного середовища та мотивації. У панелі взяли участь Адам Свобода з Празької квадрієнале (Чехія) та Дженніфер Лі з Культурного центру Меконгу (Тайвань), модерувала розмову Майя Серт.
Дженніфер Лі поділилася історією власного професійного шляху. Працюючи у театральному секторі Тайваню, вона в певний момент усвідомила, що “міжнародний” і “інтернаціональний” насправді не охоплюють усі країни. Це розуміння рано чи пізно наздоганяє всіх працівників культури, які походять не із Західної Європи. Продовжуючи тему попередньої панелі, пан Адам провів аналогію між програмою Erasmus та ширшим геополітичним контекстом, у якому митці часто не мають змоги відвідати не лише навчання, а й професійну подію — через брак фінансування, візові обмеження або збройні конфлікти. Як Празька квадрієнале, так і Культурний центр Меконгу обговорюють ці розбіжності досвідів та шляхи скорочення відстані між учасниками.
Дженніфер Лі зазначає з власного досвіду і досвіду своєї організації, що важливим аспектом їхньої практики є постійне переосмислення словника та задавання, на перший погляд, простих запитань, на кшталт: “Чи дійсно щось працює саме так, чи ми просто звикли до такого плину речей?” Її власна зацікавленість у роботі з різними людьми та спільнотами привела Дженніфер до Культурного центру Меконгу, де вона продовжує плекати відчуття свідомого незнання, з якого народжуються емпатія та нові підходи.
Адам Свобода почав знайомство з Празькою квадрієнале (PQ) у 2011 році, і з кожною новою едицією співпрацював з інституцією все тісніше. Квадрієнале — значна подія в культурному житті міста, яка відбувається вже майже 60 років. Програма PQ складається з виставок регіонів та країн, а також студентської виставки. Міністерства культури та закордонних справ Чехії надсилають офіційні запити до країн-учасниць, кожна з яких відправляє відібраних за внутрішнім опен-колом представників. Інша частина PQ відбувається під кураторством міжнародної команди, де кожен куратор відповідає за власну секцію.
Культурний центр Меконгу має власну програму підтримки міжнародних зв’язків, спрямовану на приїзд професіоналів у Південну Азію, а також обмін діячів усередині регіону. Організація фокусується на діючих практиках, що працюють на перетині мистецтва, культури та суспільства й через свою діяльність змінюють статус-кво. Стипендія спрямована на нетворкінг та обмін знаннями між учасниками з різних регіонів. Програма також аналізує потреби учасників і підлаштовує підтримку під конкретні запити. Важливим напрямом є співпраця з низовими ініціативами. Різноманітність є ключовим критерієм у роботі організації; реалізувати його складно, проте, за словами Дженніфер, саме різноманітність створює умови для нових шляхів співпраці. Вона також зазначила, що учасникам частіше потрібна не стільки фінансова підтримка, скільки нові знайомства й спільнота.
Робота зі спільнотами також є ключовим аспектом для PQ. За словами пана Адама, нетворкінг і спілкування завжди були частиною квадрієнале, але не входили до офіційної програми. Наступна едиція PQ має на меті виправити це й зосередитися на молодих професіоналах та студентах. Мета — не лише “впустити” цю категорію на загальні панелі, а й дати їй голос. Адже початківці часто мають що сказати та привнести в індустрію.
Під час дискусії також порушили тему мови. Сьогодні міжнародною мовою спілкування є англійська, проте участь у подіях часто є привілеєм. Значна частина працівників культури, особливо старшого покоління, мають комунікаційні труднощі через мовний бар’єр. Водночас, зокрема на прикладі PQ, можна побачити, що синхронний переклад кількома мовами не завжди можливий через обмежений бюджет. Адам Свобода сподівається, що з розвитком технологій синхронний переклад стане швидшим, зручнішим і менш ресурсозатратним. Дженніфер Лі також підкреслила роль медіаторів — людей-містків, які здатні передавати знання та налагоджувати зв’язки між різними спільнотами й контекстами.
В українському середовищі мовний аспект і відсутність доступу до мобільності теж мають вагоме значення. Сьогодні митці, які беруть участь у програмах мобільності, навчаються за кордоном, створюють виставки в Європі, а після цього повертаються в Україну, стаючи медіаторами між внутрішнім і зовнішнім світом. Обмін досвідом відбувається через особисті розмови, професійні панелі та критичні тексти. Така комунікація вимагає зусиль як від “подорожуючих”, так і від тих, хто залишився вдома — їм також пропонується виходити за межі національного контексту і дивитися на ширше культурне поле.
Пункти відправлення, пункти прибуття: молоді митці аналізують міжнародні відносини
У панелі взяли участь Ніуша Ханмохаммаді та Богдан Хмяльніцкі, модерував розмову Олу Алаке. Ця дискусія була присвячена досвіду початківців у міжнародному контексті, зокрема в умовах міграції. Ніуша народилася у Швеції, має іранське коріння, але протягом своєї кар’єри жила й працювала в багатьох країнах, після чого повернулася до Швеції. Богдан народився та виріс у Білорусі, проте після революції 2020 року та придушення протестного руху режимом Лукашенка виїхав спочатку до Великої Британії на навчання, пізніше жив у Грузії, де працював у Ґете-Інституті, а нині знову перебуває у русі — з переїздом до Литви.
Говорячи про зміну місця проживання, Богдан підкреслив неможливість тяглого розвитку власної практики: «Переїжджати у новий контекст — ніби знову бути початківцем. Тобі потрібно заново вибудовувати мережу знайомств, максимально використовувати те, чого вже досяг». Ніуша також відзначила важливість розмежування термінів “emerging” та “young”. В українській мові найближчими відповідниками до emerging є “початківець” або той, хто розвивається — на противагу до established — “визнаний”, тобто той, хто досяг певного рівня професійності. Часто початок кар’єри асоціюють із молодим віком, проте професійний шлях може розпочатися у будь-якому віці — як після зміни напряму діяльності, так і зі зміною контексту чи місця проживання.
«Дім пов’язаний із пам’яттю та болем, але також із силою, я сказав би… Річ у тім, що дім — це не щось дуже стабільне, і він може змінюватися», — поділився Богдан. Він також зазначив, що відчуття дому відновлюється через зв’язок із діаспорою, місцевими спільнотами, зокрема й квір-спільнотою. Ніуша розповіла, що Швеція, де вона народилася, ніколи не відчувалася для неї емоційно як дім. Будучи етнічною іранкою, вона візуально відрізнялася від оточення, проте, як “правильна” іммігрантка, не відчувала повного зв’язку з корінням. Відчуття дому з’явилося роками пізніше, після кількох переїздів — у Стамбулі, місті, яке прийняло та підтримало її повною мірою.
На питання модератора панелі Олу Алаке щодо культурної дипломатії Богдан поділився власним досвідом — його шлях до культури почався після навчання міжнародному праву. За його словами, дипломатія, зокрема культурна, — це не щось абстрактне чи виключно інституційне, а й особисті зв’язки та рольові моделі, які ми формуємо й утілюємо. Ці слова повністю резонують із моїм досвідом: перетинаючи українсько-польський кордон (який тепер є основним шляхом до Європи, і з Києва займає щонайменше добу), я щоразу автоматично стаю представницею країни, що чинить спротив жорстокій військовій агресії. Мої співрозмовники можуть мати різний рівень обізнаності про ситуацію в Україні, проте персональна комунікація завжди має глибший вплив. Часто я відчуваю, що через мої особисті історії та історії друзів, які я несу з собою, мої нові знайомі встановлюють, можливо, перший справжній контакт з моєю батьківщиною.
Висновки та рекомендації
Остання панель була присвячена молодим культурним працівникам та працівницям, які прослуховували форум та їхнім висновкам. Модератором панелі виступив Йоганн Флох з On the Move.
Ліна Алліа з Алжиру, яка нині навчається на півдні Франції, серед найбільш резонансних моментів другої панелі виділила:
- велику кількість презентованих програм, які долають розрив у віці, компетентності, потенціалі, а також між центрами та периферією;
- важливість питань, якими у своїй практиці послуговується Дженніфер Лі: «Чому ми це робимо?», «Для кого ми це робимо?» та «За що ми боремося?»;
- необхідність не щоразу починати заново, руйнуючи попереднє, а працювати з уже наявним станом речей;
- у світі постійних конфліктів ми не маємо права відводити очі, аби почуватися комфортно.
Ендрю Огун з Великої Британії, який відвідував також допанельні вебінари, відзначив для себе такі моменти:
- роль і відповідальність організацій та інституцій у глобальних процесах мобільності: вони мають бути опікунами, надавати платформу, систематизувати інформацію;
- світ змінюється дедалі швидше: COVID-19, поширення штучного інтелекту, зміни соціоекономічного контексту;
- мистецька спільнота повинна постійно ставити під сумнів поточний стан речей, ставити запитання, досліджувати власну ідентичність;
- довготривале планування замінюється короткостроковими проєктами, проте потреба у візіонерстві та стратегічному мисленні на 5–10–20 років лише зростає;
- резиденції — особливо гібридні та онлайн — набувають популярності; зростає й важливість мультимедійності мистецької практики.
Ікарс Граждановічс з Латвії поділилася враженнями від першої панелі:
- спостерігається тенденція до впровадження міжнародних програм; водночас світ стає меншим і тіснішим;
- молодь не завжди готова до ризикованих кар’єрних рішень, проте з цим допомагають планування та прагматичний підхід;
- універсальність англійської мови є інструментом, але також і бар’єром для тих, хто нею не володіє.
Кару Трей з Латвії, яка відвідала третю панель, зазначила:
- теоретична доступність мобільності (сильний паспорт, фінансові можливості) не гарантує фактичної участі — ключовим є розповсюдження інформації серед цільової аудиторії;
- мобільність часто супроводжується дискомфортом, але міжнародні події можуть відбуватися у країні резиденції учасника, що полегшує доступ до досвіду;
- те, що професіонали можуть зробити для молодих діячів — це довіряти, підтримувати і дозволяти помилятися.
Клара Пассаріньо з Португалії, яка відвідувала вебінар щодо можливостей для молодих митців і початківців, підкреслила:
- поняття “початківець” стосується не віку, а професійного етапу;
- міжнародні можливості частіше доступні тим, хто вже має визнання на національному рівні;
- фінансові й геополітичні фактори суттєво впливають на доступність програм, особливо для представників “закритих” регіонів;
- програми мають адаптуватися до різних мистецьких дисциплін і кар’єрних ситуацій;
- окрім фінансової підтримки, надзвичайно важливими є платформи для висловлювання, діалогу з кураторами та обміну з колегами;
- участь у програмах культурної мобільності має довготривалий ефект і відкриває нові можливості.
Катріна Дука з Латвії, яка має великий досвід міжнародної співпраці, наголосила:
- мотивація до мобільності потрібна не лише аплікантам, але й приймаючим інституціям, які повинні забезпечити менторство й простір для обміну;
- необхідна довготривала підтримка митців, а не лише короткотермінові проєкти.
Висновки для української спільноти
У часи надзвичайної турбулентності культурна мобільність здається складним і навіть другорядним завданням. Захист власного контексту — зокрема в умовах війни — цілком природно виходить на перший план. Проте самоізоляція, зосередженість лише на внутрішньому, не є життєздатною стратегією в довготривалій перспективі. Повномасштабне вторгнення Росії принесло не лише біль і втрати, але й підвищену увагу до України, до нашого спротиву, до нашої культури. Європейські партнери хочуть чути нас, підтримувати українські ініціативи й творити нові спільні наративи. Чи скористаємося ми цим вікном можливостей — залежить від нас.
Поради та висновки варто адаптувати до різних груп у межах української культурної спільноти. Для тих, хто має можливість подорожувати, брати участь у міжнародних програмах і повертатися додому, особливо важливо усвідомити свою роль медіаторів. Ми стаємо носіями досвіду, представниками української культури у світі, і водночас — “містками” до міжнародного середовища для тих, хто змушений залишатися. Така мобільність не повинна бути втечею — навпаки, вона може і має перетворитися на стратегічну інвестицію в український контекст. Досвід, привезений ззовні, — це не просто приклад “як має бути”, а ресурс для критичного діалогу, співставлення, трансформації. Сьогодні як ніколи відкриті можливості участі в резиденціях, навчальних програмах, грантах, інституційних партнерствах. Варто пам’ятати про цей привілей і ділитися набутими знаннями з тими, хто тимчасово змушений поставити свою практику на паузу задля захисту країни.
Для тих, хто залишається в Україні — у тилу чи на фронті — важливо пам’ятати, що міжнародна присутність не обмежується фізичною мобільністю. Бути видимими у світовому контексті можливо й через інші форми взаємодії: онлайн-програми, дистанційні резиденції, співпраці з тими, хто приїздить до України. Ваші мистецькі практики, дослідження, тексти чи роботи можуть ставати посередниками, що транслюють наш досвід на міжнародну аудиторію. Криза пандемії залишила нам цінний спадок — гнучкі цифрові формати, які сьогодні, в умовах війни, можуть працювати на нашу видимість і включеність. Мобільність — не лише про переміщення, а й про здатність бути почутими, побаченими та включеними у глобальний культурний діалог.